Щедрий і скупий (Татарьска народна казка)

Розповідають, що колись давно, як скарбником була ворона, а гава – азанчі, — людей до мечеті (мусульманська церква) на молитву закликала, — були собі Юмарт (щедрий) та Саран (скупий). Одного чудового дня вирушили вони разом у далеку мандрівку. Довго йшли, а як настав вечір, сіли відпочити та підкріпитися. Розв`язав Юмарт торбину, а Саран вовтузився біля своєї і каже Юмартові:
— Ото біда! Ніяк не можу розв`язати торбину! З`їжмо спочатку твоє.
— А чом би й ні? – охоче згодився Юмарт.

Повечеряли вони гарно, переночували. На другий день – те саме, а на третій – в Юмартовій торбині не лишилося й крихти. Тоді Саран дочекався, поки товарищ засне, та й утік від нього. Прокинувся Юмарт – немає супутника. Що ж робити? Довелося самому йти далі.Казахская-народная-сказка-Жадный-бай-и-алдар-косе
Іде він, іде, бачить – стоїть хатина. Відчинив Юмарт двері, переступив поріг. Нікого, тільки на столі півпаляниці лежить.
Відламав Юмарт шматочок, з`їв, а тоді й думає: «Поки нікого немає, заховаюся я під піл та подивлюся, хто сюди прийде».
Незабаром до оселі зайшли ведмідь, лисиця та миша. Поділили вони хліб натроє, з`їли і завели розмову.
Миша й каже:
— В цій хатині на печі горщик срібла заховано. Ото радість: коли з печі стрибаю, срібло тихенько видзвонює!
-Тю, здивувала! – буркнув ведмідь. – Я знаю біля старої дороги місце, де закопано золотий злиток завбільшки з кобилячу голову. Хтось там уже копав, золото шукав, та ба!
Похвалилася й лисиця:
— А я знаю, що під старим дубом заховано злиток срібла. Великий – як бараняча голова. І його намагалися викопати, але марно.
Переночували у своїй хатині ведмідь, лисиця та миша, а вранці знову порозходилися.
Тоді Юмарт виліз з-під полу і заглянув на піч. Справді стоїть горщик, повний срібла. Юмарт швиденько сховав його в торбу і попрямував старою дорогою. Незабаром знайшов те місце, де було закопано золотий злиток завбільшки з кобилячу голову, викопав і його. Пройшов ще трохи, бачить: земля перекопана. Попорався трохи та й видобув злиток срібла з баранячу голову завбільшки.
Пішов Юмарт далі. Ішов, ішов та й зайшов у незнайомий ліс. Дивиться: стоїть здоровенний дуб, а навколо нього всю траву витоптано. «Залізу, — подумав Юмарт, — на дерево та подивлюся, хто це тут траву витоптує!»gadnost4
Заховав він свою торбу за пень, а сам виліз на дуба й зачаївся. Настав вечір, зайшло сонце, і до дуба почали злитатися джини (чарівники). Коли зібрався чималий гурт, вийшов на середину ватажок та й питає:
— А де сліпий джин? Приведіть-но його сюди, та мерщій!
Послали гінців. Привели вони сліпого джина й посадили на почесному місці. Ватажок і питає:
— Чому вчасно не прибув?
А той підвівся і відказує:
-Причина була поважна: напускав чари на ханову (царську) дочку. Тепер вона тяжко занедужає, та ніхто, крім мене, не знає, чим її можна вилікувати.
— А чим же її можна вилікувати?
Сліпий і відкрив таємницю:
— Є в ханових табунах чорна корова – три роки вже ялівка. Отож ханові треба її зарізати й почастувати м`ясом жителів свого міста. Тільки тоді й видужає його дочка.
Вранці джини зникли, а Юмарт спустився з дуба і пішов у те місто, де жив хан. На околиці міста стояла самотня хатина. Зайшов, привітався з господарем, поцікавився, як живе, чи здоровий, а тоді й питає:
— Що нового чути у вашому місті?
— Погана новина у нас: тяжко занедужила ханова донька. Хан пообіцяв : тому, хто вилікує її, віддасть і ханство своє, і доньку.
-Ага, — усміхнувся Юмарт, — тоді завітаю до хана я!
Купив на базарі товсту книгу і пішов у палац. Сказав охороні, що він лікар. Так і доповіли ханові.

— Пропустить! – звелів той.
Юмарт постав перед володарем, відкрив свою книгу, перегорнув сторінку, а тоді й каже:
— Володарю, у твоїх табунах є чорна корова, третій рік ялівка. Накажи зарізати її, а м`ясом почастуй мешканців міста. І твоя дочка видужає.
Так і зробили.
Через кілька днів ханова донька видужала.
Щасливий Юмарт одружився з нею і став володарем ханства.
Якось примандрував до того міста Саран. Страшенно здивувавася, побачивши Юмарта, і почав розпитувати, як той став ханом і одружився з хановою дочкою. Юмарт і розповів йому про все.
Дуже заманулося й Сарану хутко розбагатіти. Отож і побіг він шукати хатину, в якій жили ведмідь, лисиця та миша. Знайшов її. Відчинів двері, переступів поріг, оглядівся. Побачив на столі півпаляниці, схопив її і заховав у торбу. Потім зробив так, як навчив його Юмарт: сховався під полом. Невдовзі прийшли господарі. Глянули – аж хліба немає. Почали звірі міркувати.
— Певно, хтось у нас побував, — мовила лисиця.
Ведмідь і каже миші:
— Заглянь у всі куточки – він десь тут заховався.
Миша – на піч. Нікого немає.
— А заглянь під піл! – порадив ведмідь.
Миша шуснула під піл — прямо на голову переляканого Сарана. Витягнули його звірі зі схованки та й розправилися: спершу миша полоскотала, потім лисиця лице подряпала, а тоді ведмідь ударив лапою та й убив.
Отак скупий Саран знайшов не багатство, а ганьбу і смерть.
Читайте також: Казка «Навіщо потрібно чистити зуби»